Ця стаття в процесі редагування певний час. Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробив користувач Alkom-lviv (внесок, журнали) о 21:30 UTC (0 хвилин тому).

Львівська цитадель
м. Львів, вул. Грабовського, 11
Львівська цитадель. Вежа-бастіон № 2
Архітектор	Х. Реззінг, Й. Вандрушка
Початок будівництва	1850
Збудовано	1856
Тип споруди	цитадель

49°49′57″ пн. ш. 24°01′27″ сх. д. / 49.8325° пн. ш. 24.0241° сх. д. / 49.8325; 24.0241 Львівська цитадель — це пам'ятка фортифікаційного мистецтва середини XIX століття у Галицькому районі міста Львова.

1848 року була створена спеціальна комісія для вибору місця під будівництво майбутньої Цитаделі. Того ж року комісію очолив генерал Вільгельм Карл Конрад фон Гаммерштайн, до її складу увійшли також окружний директор фортифікацій — інженер-підполковник артилерії Шварцлейтер та підполковник артилерії фон Ельбенштейн. Перевагу надали горі Шембека з огляду на низку тактичних та стратегічних переваг^[1]. Навесні 1849 року військова скарбниця розпочала викуповувати приватні земельні ділянки на горах Вроновських (Шембека), Познанській (Пелчинській) та Калічій (Жебрацькій)^[2]. На початках залога Цитаделі мала складатися з батальйону піхоти та двох артилерійських батарей. У 1850-х роках на південь від неї планувалося спорудження трьох земляних польових фортифікаційних споруд — шанців для оборони Стрийського гостинця, але цей проєкт залишився не реалізованим^[3].

За проєктом архітекторів — службовців Будівельної Директорії Намісництва Христофора Реззінга та Йосифа Вандрушки, у 1852—1856 роках на території Цитаделі збудували з червоної цегли головний корпус казарм та дві квадратні у плані вежі-блокгаузи по обидва боки казарми^[4]. Для підсилення оборони спорудили чотири округлі, оточені глибокими ровами максиміліанські вежі (назва походить від імені австрійського архікнязя Максиміліяна Йозефа д'Есте) для ведення артилерійського та стрілецького вогню. Дві більших із внутрішнім діаметром 36 м розміщені на північ від казарм — на горах Вроновських (№ 2) та Калічій (№ 1), а дві менших із внутрішнім діаметром 18 м розміщені від казарм на південь^[1]. Комунікаційні ходи між вежами, під'їзди з боку нинішньої вулиці Вітовського^[3] тощо влаштовано під захистом земляних укріплень, у південній лінії яких встановлено потужну в'їзну браму. Для того, щоби замаскувати вогневі точки, то оборонний периметр був засаджений каштанами та акаціями. Певний час на території Цитаделі існувала криниця (глибиною 47 м), пізніше — викопано ще одну — глибиною понад 30 м. Початково обидві криниці мали воду, але згодом висохли. Для запасу води у вежах встановили цистерни. У східній частині узгір'я було закладено город для офіцерської кухні^[5].

До початку першої світової війни до складу залоги Цитаделі входив Цісарський і королівський Галицький полк піхоти № 30, де більше половини особового складу були галицькі русини^[3]. У квітні 1914 року сюди перекинули ще й 9-й батальйон фортечної артилерії. Укріплення львівської Цитаделі під час першої світової війни не відігравали важливої мілітарної ролі. У 1914 році, не демонтувавши укріплення, австрійські війська без опору залишили місто. У 1914–1915 роках у Цитаделі розміщувався російський гарнізон^[1]. Проте у листопаді 1918 року Цитадель була одним із головних форпостів в обороні столиці ЗУНР. В ніч на 1 листопада її зайняла невелика залога, що складалася з близько 20 вояків-українців під командуванням поручника Богдана Білінкевича, яка відбивала атаки поляків три дні, доки їм на підмогу 4 листопада підійшла сотня Українських Січових Стрільців під проводом сотника Осипа Букшованого. Пізніше залогу підсилила батарея гармат поручника Легіону УСС Мар'яна Кречківського. Бої тривали до 21 листопада 1918 року, а в ніч на 22 листопада українське військо залишило Львів, з ними відійшла й залога Цитаделі. По війні доступ на Цитадель був обмежений: тут розташовувався військовий гарнізон^[6].

Крім військових, ще перед першою світовою війною у 1910-х роках на територію Цитаделі звернув увагу міський магістрат Львова, як на місце під майбутню забудову. З цією метою проводилися перемовини з військовими та банкірами, де йшлося про викуп у власність міста території, яку займають військові об'єкти і наступний її поділ на окремі земельні ділянки та й продаж під приватну забудову; прибутки від цієї оборудки мали бути поділені між містом та банком. Але намір забудувати територію Цитаделі викликало справедливе обурення громадськості Львова, зокрема, заснованого у 1911 році «Товариства приоздоблення міста Львова» (пол. Towarzystwo Upiększania Miasta Lwowa)^[7]. 1912 року засновниця цього товариства Юлішова Макаревичева видала друком брошуру «Львівська цитадель», де стала пропагуватися ідея створення на височині парку та спорудження громадських будинків: «…нехай узгір'я Цитаделі стане тим, чим повинно бути: оздобою, легенями і прапором нашого міста!»^[8]. Заклик знайшов відгук навіть у колах ради міста: депутат Ю. Ольшанський вніс пропозицію створити на Цитаделі на площі близько 15,5 га народний парк з літнім театром, а також збудувати палац мистецтв. Решта поверхні узгір'я мала відійти під приватні кам'яниці, які й так почали споруджуватися вздовж межі фортеці, що ускладнювало її обороноздатність. Підстави для створення парку були, оскільки значна частина плато на той час мала зелені насадження, які формували каштани, акації та алеї з хвойними породами^[7]. Цей задум не було реалізовано^[5].

У міжвоєнний період в Цитаделі дислокувався 19 піхотний полк війська Польського^[5]. На той час Цитадель, за винятком оборонних споруд та казарм, була доступною для цивільних, а на Пелчинській горі між меншими фортами на початку 1920-х років було влаштовано стадіон 19 піхотного полку, де відбувалися спортивні змагання та громадські імпрези. Ситуацію ускладнило намагання Оссолінеуму провести розбудову закладу на частині прилеглого до бібліотеки узгір'я. Військові висунули певні вимоги, одночасно закривши вільний доступ на гору для цивільних^[7]. Наступним кроком у 1931 році було спорудження нових бараків для військових за проектом інженера В. Лімбергера^[5]. Ідея часткової зміни функціонального призначення території Цитаделі отримала своє продовження вже наприкінці 1930-х років. Тоді військові погодилися на виведення гарнізону за умови спорудження на місці казарм великого стадіону^[7].

Під час Другої світової війни на всій території Цитаделі діяв концентраційний табір для військовополонених «Stalag 328», створений німецькою окупаційною владою 1941 році^[9]. Основним місцем утримання військовополонених були казарми та центральна площа перед ними. На підставі показів свідків встановлено, що за три роки функціювання концтабору в ньому утримувалося близько 284 тис. військовополонених, з яких від хвороб, голоду та розстрілів загинуло понад 140 тис. бранців^[7].

У повоєнний час Цитадель залишалася у розпорядженні військових, що спричинило штучну її ізоляцію від решта міста^[5].

За часів Незалежності усі споруди комплексу перейшли у приватну власність. Південно-східна вежа-бастіон на Познанській (Пелчинській) горі, яка височіє над долиною Пелчинського потоку (вул. Вітовського), перебуває в руїнах (ще з часів польсько-української війни 1918—1919 років), інша — на цій же самій горі перебуває у задовільному стані. Східна вежа-бастіон № 2, що на Калічій горі, 2007 року переобладнана під п'ятизірковий готель «Citadel Inn» з рестораном. Вежа-бастіон на горі Шембека (Вроновських), яка домінує над середньою частиною вул. Коперника, де під час Другої світової війни розташовувався концтабір «Шталаг 328». Після Другої світової війни на Цитаделі стояла радянська військова частина, а згодом, у 1979—1993 роках, там містився «Науково-дослідний інститут інформатики та управління ВО „Електрон“» (НДІІУ)^[10]. Головний корпус, вежа-бастіон ліворуч, де містився ВЦ НДІІУ, та деякі малі будівлі по периметру площі перед Цитаделлю капітально відремонтовані силами НДІІУ. За радянських часів в одній з веж-бастіонів було фондосховище Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Нині на Цитаделі існує низка самовільно зведених об'єктів.

Тривалий час комплекс мав статус пам'ятки місцевого значення. Постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2012 року № 929 ансамбль оборонних споруд львівської цитаделі — місце концентраційного табору «Шталаг 328» — внесено до реєстру нерухомих пам'яток історії, архітектури, містобудування національного значення під охоронним № 130026-н^[11][12].

Наприкінці XIX століття колишні офіцери австрійської армії розповідали цікаву історію. Казали, що на узгір'ї Цитаделі у Львові колись жила пані, яка за життя навідріз відмовлялася продати державі свій будинок, а по смерті лякала усіх, хто бував у її обійсті. Військові розігрували в карти, хто ж проведе ніч у її будинку. Польський історик Францішек Яворський навіть згадував, що львів'яни неодноразово із захватом спостерігали, як австрійські офіцери у білих підштаниках опівночі вискакували з її будинку, втікаючи звідти щодуху.

• Цитадель (місцевість)

Львівська цитадель у сестринських Вікіпроєктах
	Портал «Львів»
	Інформація у Вікіданих?
	Львівська цитадель у Вікісховищі?

• Вуйцик В. Львівська цитадель // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2005. — Число 15. — С. 165—169.
• Мельник І. Львівська цитадель // Галицьке передмістя та південно-східні околиці королівського столичного міста Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — С. 79—84. — (Львівські вулиці і кам'яниці) — 1000 прим. — ISBN 978-617-629-076-6.
• Ігор Оконченко, Ольга Оконченко. Львівська цитадель // ЛЬВІВ. LEOPOLIS. LWOW. LEMBERG. GENIUS LOCI. — Львів : Ї, 2004. — С. 272—279. — ISBN 966-7790-06-1.

• Львовская цитадель. citadel.kiev.ua (рос.). Замки и крепости Украины. Архів оригіналу за 11 червня 2021. Процитовано 18 лютого 2025.
• Тарас Піняжко. Проєкт «Інтерактивний Львів»: вул. Грабовського, 11 — будівля банку (колишні казарми Цитаделі). lia.lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Архів оригіналу за 25 квітня 2024. Процитовано 21 травня 2025.
• Тарас Піняжко. Проєкт «Інтерактивний Львів»: вул. Грабовського, 11 — фондосховище бібліотеки ім. Стефаника (Велика Максиміліанська вежа № 1). lia.lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Архів оригіналу за 18 червня 2024. Процитовано 21 травня 2025.

Це незавершена стаття про архітектуру. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.